Творчі Ліцеїсти

Ти свічку не заставиш загоріти.
І небу ти не скажеш – прощавай.
І як би не хотілось полетіти,
Немає крил – а стомлений трамвай.

Земля тебе не впустить до висот,
Хоча вона і так належить небу.
Дорога знайде приналежний поворот,
Знайде, як приземлити, ще одну особу.

Бо наше все, те саме, що вокзал:
Люди прибувають, потім йдуть.
Одні так хочуть покорити п’єдестал,
А інші зиркаючи на годинник, просто ждуть.

Ти свічку не заставиш загоріти.
І небу ти не скажеш – прощавай.
Коли захочеться тобі знову полетіти,
Не озирайся навкруги – стрибай.

Наша розмова

Про що тобі я можу розказати?
Про шепіт грому, крики мурашині
І про мою здатність – не літати,
Про невловимість сварки слів в машині.
Про літо в грудні й зиму в червні,
Про чорну зелень та зелену тьму,
Про сили у війні сумнівні,
Ще й про життєрадісну тюрму.
Про що тобі я можу розказати?
Про чаклунів, відьом й відомі серіали,
Про те, що нетерплячим треба ждати
І про байдужість, що гукає нас в підвали.
Про голосну мовчанку та глуху розмову,
Про грацію падіння і найвищий злет
Та повну сил й енергії знемогу,
Про веселковий у моргу скелет.
Про що тобі я можу розказати?
Про найпотворніший балет у світі,
Який мені хотілось танцювати
Та про біло-чорне на стіні графітті.
Про мізерність наймізерніших планет,
Про холод сонця і затуплені сокири,
Про безцінність золотих монет,
Про те, що в кожного свої орієнтири.
Про що тобі я можу розказати?
Про могучі хвилі й карнавали в Аргентині,
Та кращ за все мені мовчати,
А ти поділишся усім, про що мовчав донині.

Сьогодні я прокинусь в будинку зі скла.
Сьогодні останнє наше вчорашнє завтра,
Якби ж то я лиш руки обпекла,
Але і душу знайшла чорна ватра.
Я прокинусь…а що поруч? Поруч телефон.
Невідіслані sms й неприйняті дзвінки,
А попереду такий обридлий марафон
І ним залишені густі відтінки.
Погодься, що лишень ти отак умієш –
Саджати розторопші в серці,
А садівником хорошим бути ти зумієш?
Чи це все на хвилину, в супроводі терцій?
Та нехай. Нехай так і зостається
А я таки прокинуся в уламках скла
І будинок більше вже не продається,
Бо я напилася ненависті сповна.

А Ти ідеш…

А Ти ідеш…
Через літа, і зими, й весни,
Крізь багрянець осінньої пори.
І сонце – як пшеничне перевесло –
Благословляє довгий шлях згори.

А Ти ідеш…
У дощ, у лютий холод,
Минаючи спокуси і дива,
Тамуючи і спрагу, й звичний голод,
Бо це твої «звичаї і права».

Твої багатства – воля й світлий розум,
Тобі не треба «золотих вінків»,
Вінець чола Твого – одвічний роздум,
А спадок – мудрість багатьох віків.

Філософ? Вчитель? Цього надто мало.
Сіяч. Бо сієш. Визріли плоди.
Та гірко й боляче, що люди занедбали
Вчення Григорія Сковороди

Жорстокий час…
Стирає все на порох,
Добро й любов вже віддано в архів.
Стає героєм учорашній ворог…
А Ти все йдеш … Крізь марево віків.

А ми? Що ж ми ? Затямили уроки?
Чи й далі будемо за течією йти?
Стихають на шляху невтомні кроки…
Ти вже попереду – до сонця, до мети…

АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Кулішко Соломія Ростиславівна, народилася 19 листопада 1996р. у старовинному мальовничому місті Золочеві на Львівщині. Навчаюся у 10-му класі Золочівського економічного ліцею. У моїй родині шанують українське слово, національні звичаї та традиції. Змалку мене привчали до молитви, до народної пісні, до книги. З раннього дитинства мене цікавили українські казки, легенди, пісні – все те, чим славиться наша рідна земля. Вірші почала писати з семи років. Тематика моїх поезій – рідний край, природа, дружба, кохання, пошук сенсу людського буття. Неодноразово брала участь у різноманітних конкурсах та предметних олімпіадах. Перемагала у районних конкурсах виразного читання поезії, в олімпіаді юних філологів, мовно-літературному конкурсі ім. Т.Г.Шевченка, конкурсі знавців рідної мови ім.. П.Яцика. Захоплююся творами українських класиків, зокрема Т.Шевченка, Лесі Українки, Г.Сковороди, І.Нечуя- Левицького. Охоче знайомлюся і з творами сучасних авторів. Люблю подорожувати. Мрію видати збірочку власних поетичних творів.

Пурпурові крила

А як це, ”метелики в животі”? Напевно, кожна людина зовсім по-різному переживає таке почуття як кохання. Познайомившись з новою людиною, ніхто, напевно, не задумується над тим,чи буде майбутнє життя пов’язане з новим знайомим. Проте через деякий час розуміємо, що ця зустріч була справді доленосною. Ми спілкуємося з тепер вже близькою людиною, ділимося різними проблемами, радощами, слізьми. А згодом, з’являється якась невидима ниточка, яка зв’язує тебе і цю людину, і навіть на великій відстані цей шнурочок тримає вас, скріплює ваші думки та серця.

Нещодавні проблеми відходять на задній план, ви намагаєтеся не думати про погане. Та й взагалі, мені здається, що у закоханої людини просто не виходить думати про щось інше, тільки про ту єдину, вірну, кохану людину.

Звичайно, почуття неможливі без деяких негараздів. Ми сваримося з коханою людиною, шукаючи вихід із складної ситуації. Через деякий час самі розуміємо, що були неправі, проте в нас є нерозумна гордість, через яку ніхто не переступить. Коли справді важко на душі, можна спробувати поговорити з природою, заглибившись всередину себе, знову знайти тих загублених метеликів.

Знайти особисту гармонію мені допомагає спілкування з тваринами. Саме вони, як ніхто інший, зможуть відповісти на всі важкі та незрозумілі, на перший погляд, життєві проблеми. Потрібно просто знайти в очах, наприклад, свого улюбленого собаки відображення своїх вчинків.

Короткочасна самотність допомагає заглянути в глибину нашого серця. Думаю, що вже незабаром та гармонія, яку ви знайшли для себе, прилетить до вас обох на крилах кохання.

Гавара Валерія

Танець скрипки

І скрипка, вона гратиме для тебе.
Так гратиме, немов востаннє на цій сцені.
І омиватиме сльозами твої рани.
Й благатиме, щоби ловив мелодію від неї..

Поклониться тобі й нікому більше.
Для тебе ж бо настроєні ці струни.
Ти не помітиш, як вона зруйнує тишу.
Для тебе. В неї є на те причини.

Цей крик прелюдії звучатиме не в міру.
Він зазирне кожнісінькій душі у очі.
Та не тобі, бо ти не той, хто любить ліру
Бо ти не той, хто молиться щоночі.

Ти ж бо не віриш у мелодію оту,
Яка так лагідно дзвенить зі струн її.
Ти так і не почуєш те «Люблю»,
Яке заховано в рядки оці.

Весь вечір дивишся ти у вікно,
Щоб вгледіти примарну тінь тієї,
Якій до тебе байдуже було.
Яка дозволила померти тут без неї…

Ти заявляєш, що тебе розбили,
І ти помер для всіх, та оглянись:
Про тебе і без цього вже забули.
Бо гнатись за брехнею важливіш.

Акорди скрипка грає.
Від тривоги Враз серце її битись перестало,
Щоб вдосталь надивитися на того,
Кого для неї від сьогодні буде мало.

Прелюдії кінець. Усе мовчить.
Від подиву аж мову відібрало
Тому, що підійшла та невблаганна мить:
Поклін митця порожньому вже залу.

Юлія Шемечко